Який, насправді, гарний, яскравий світ навколо! Звісно у маминому животику було тепліше і затишніше, але ж тепер навколо скільки усього цікавого. Тут багато зовсім маленьких діточок, їх мами милуються ними, годують та пестять повсякчас. Всі такі добрі, усміхнені. А найгарніша з усіх – моя мама! І я у мами найкращий! Я ще й досі не бачив тата, та, мабуть, він просто дуже зайнятий і невдовзі обов’язково прийде, підніме мене на руки, як інші татусі своїх дітей і скаже, що я на нього схожий…
Нас із мамою вже скоро відпустять додому. Ура! Нарешті у мене буде своя затишна кімната, я побачу своїх родичів. Звісно, доведеться вислуховувати, чиї у мене очі, вуха, волосся, ніс, але це нічого. Я знаю, що мої, а вони й не здогадуються. Хочу додому! Хочу побачити тата, який так і не прийшов до нас із мамою за ці два тижні. Мама теж, мабуть, скучила, бо часто журиться, плаче нишком. Не сумуй, мамо! Ми ж разом і все буде добре!...
Сьогодні вранці моя мама не йде до мене. Я вже зголоднів і починаю вередувати, плакати, щоб на мене звернули увагу медсестри і покликали маму, яка чомусь забарилася. Але вони зупиняються коло мене і так жалісливо дивляться, а одна, навіть, взяла на руки і погойдала, мабуть, їй я теж сподобався. Та де ж мама?!...
Я довго не вірив у те, що мама відмовилася від мене, що тато покинув її ще до мого народження. Думав, що все це поганий сон і треба тільки прокинутися, щоб мама знову була поряд, пригорнула мене до себе, поцілувала і всміхнулася. У мене дуже красива мама і я теж гарний, але вона так і не повернулася, щоб забрати мене…
Після сніданку я почув, що мене хочуть віддати до дитячого будинку. Медсестри думають, що я нічого не розумію, бо малий, та я чув, що там теж багато малих діток, від яких відмовилися батьки і я зможу з ними гратися. Тільки мені тепер не буває весело, бо я дуже сумую за мамою. Вона часто сниться мені і я зовсім не хочу прокидатися. Чому так сталося? Невже мамі зовсім не цікаво як у мене справи? Я швидко росту і вже трохи вмію розмовляти і мені так хочеться побачити її, розказати як я скучив за нею!... Де ти, мамо?!
Так, моя історія вигадана, але сотні тисяч подібних історій щодня трапляються у нашій державі. Мене звуть Петриком, Іванком або Миколкою, я живу поряд з вами і в кожному місті України. Мене легко впізнати, бо я не вмію посміхатися і мені дуже бракує родинного тепла, затишку і піклування.
На сьогодні існують різноманітні форми сімейного виховання таких дітей, зокрема, створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, опіка (піклування) та усиновлення. Ви можете обрати будь-яку з них і, зігрівши знедолену дитину теплом сім’ї, зробити цей світ кращим і добрішим.
За більш детальнішою інформацією звертайтесь до центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді області.
Прес-центр ОЦСССДМ
Хролікова Анна
16.10.2009 року
|
